Можливо, коріння сучасного релігійного екстремізму в цивілізації демократичного Заходу ростуть з неправильного вибору теоретиками права масштабу захисту прав людини.

Мова про те, що нам, людям Заходу, варто захищати і просувати не захист "прав людини на свободу віросповідання", а захист "прав людини на свободу свідогляду". Хоча б тому, що поняття віросповідання є вужчим за поняття світогляду і є лише частиною змісту понятия світогляду людини.

Звідси будь-який захист права на свободу віросповідання одних, хоч і захищає права інших людей на таку ж саму свободу віри, за визначенням неминуче обмежує права на своводу свідогляду тих, хто не сповідує жодної релігії або сповідує власні оригінальні уявлення про світ, тобто індивідуальні вірування.

Тож, якщо творча людина не сповідує жодної офіційної релігії (не належить до жодної релігійної організації, не відправляє культ і не тримається певних звичаїв, обрядів, сталих правил життя і поведінки, які вважає насиллям над мінливою людською природою), то як вона може захистити свої права?

Питання набуває тим більшої актуальності, чим більше релігійна особа наполягає на умовах для свого вільного віросповідання, а саме - на відповідності оточуючого середовища вимогам її віри.

І от тут виникають релігійна експансія та релігійний екстремізм.