Традиційний (позитивний) підхід

Традиційний позитивний підхід до впровадження в органах державної влади та місцевого самоврядування систем електронного народного голосування та надання державних послуг через інтернет базується на доведенні економічної та політичної доцільності впровадження зазначених систем.

Використання саме цього підходу українськими ІТ-спеціалістами та прогресивними політиками і бізнесменами обумовлено статтею 19 Конституції України, згідно з якою, з одного боку, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а з іншого, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Інакше кажучи, посадову або службову особу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування не можна змусити до впровадження зазначених ІТ-систем, якщо наявність таких систем не передбачена чинним законодавством.

За таких умов впровадження зазначених систем можливе лише шляхом розробки та прийняття відповідного законодавства, що спричиняє збільшення витрат на популяризацію їх доцільності.

Ми не будемо оспорювати правильність цього підходу, оскільки попри очевидні мінуси (тяготіння до корумпованого сценарію подій та втрати прозорості самих систем), він всеж таки має не менш очевидні плюси. І головним з плюсів є формування у свідомості далеких від ІТ громадян візії економічної та політичної доцільності впровадження систем електронного голосування та надання державних послуг через інтернет.

Альтернативний (негативний) підхід

Суть альтернативного (негативного) підходу полягає у доведенні незаконності спротиву впровадження зазначених систем.

При цьому апологети впровадження зазначених ІТ-систем в органах державної влади та місцевого самоврядування також мають користуватися статтею 19 Конституції України, згідно з якою посадова або службова особа органу державної влади чи органу місцевого самоврядування зобов'язана сприяти впровадженню зазначених ІТ-систем, якщо згідно з чинним законодавством відсутність таких систем порушує права і свободи людини і громадянина в Україні.

За цих умов, як додатковий важиль впливу на органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у питаннях впровадження ІТ-систем, може використовуватись інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Для цього має бути змінено підхід до визначення правових підстав впровадження зазначених систем, а саме перейти від пошуку правових норм «які нам треба» до норм «які порушуються».

Наприкладом норм «які порушуються» є конституційне право жителів територіальної громади безпосередньо затверджувати бюджети своєї адміністративно-територіальної одиниці і контролювати їх виконання, а також безпосередньо затверджувати програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролювати їх виконання (ст.143 КУ).

Реалізація цього права територіальною громадою (жителями села, селища, міста) неможлива без впровадження в органах місцевого самоврядування ІТ-систем, відкритих для всіх жителів громади.

Крім того, це право порушується і у тому випадку, коли впроваджується ІТ-система, складна і незрозуміла жителю громади як користувачу, або не є прозорою для перевірки жителями громади механізму внесення, зберігання та висвітлення системою даних.

А тепер розглянемо, як саме Уповноважений Верховної Ради України з прав людини може вплинути на ситуацію з ІТ в Україні.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

Сферою застосування Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина між громадянином України та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами (ч.1 ст.2 Закону).

Метою парламентського контролю, який здійснюється через Уповноваженого, є:

1. захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України (п.1 ч.1 ст.3 Закону);
2. запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню (п.3 ч.1 ст.3 Закону);
3. сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі (п. 4 ч.1 ст.3 Закону).

У разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина Уповноважений має право звертатися та направляти до відповідних органів акти реагування Уповноваженого для вжиття цими органами заходів (п.11 ч.1 ст.13 Закону).

До Конституційного Суду України акт реагування подається Уповноваженим щодо конституційності закону України чи іншого правового акта або офіційного тлумачення Конституції України та законів України (п.3 ч.1 ст.13, ч.2 ст.15 Закону). У разі визнання закону або іншого правового акту повністю чи окремій його частині неконституційним, то він втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про його неконституційність (ст.152 КУ). Рішення Конституційного Суду України щодо конституційності закону України чи іншого правового акта та офіційного тлумачення Конституції України і законів України є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (ст.150 КУ).

До органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам акт реагування подається Уповноваженим для вжиття ними відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина (п.11 ч.1 ст.13, ч.3 ст.15 Закону).

Крім того, Уповноважений має право вносити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина (п. 3-1 ч.1 ст.13 Закону), тобто у поєднанні з правом подання акту реагування до Президента України, Кабінету Міністрів України це право є опосередкованим правом Уповноваженого законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (ч.1 ст.93 КУ).

Зогляду на місячний термін вжиття заходів щодо щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина Президент України, як гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст.102 КУ), повинен визначити запропонований Уповноваженим законопроект як невідкладний, а Верховна Рада України розглянути його позачергово (п.11 ч.1 ст.13, ч.3 ст.15 Закону, ч.2 ст.93 КУ).

А оскільки Уповноважений з прав людини зобов'язаний повною мірою використовувати надані йому права (ч.1 ст.14 Закону) у разі отримання ним відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина (ст.16 Закону), тому у кожному випадку виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина він зобов'язаний подавати відповідний акт реагування до Конституційного Суду України або органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам.

Більш того, заступаючи на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Уповноважений заприсягнув чесно та сумлінно захищати права і свободи людини і громадянина, добросовісно виконувати свої обов'язки (ч.1 ст.7 Закону). Тож за певних умов Верховна Рада України може прийняти рішення про дострокове звільнення Уповноваженого з посади у разі порушення ним присяги (ч.2 ст.9 Закону). Останнє може бути використане як засіб політичного тиску на Уповноваженого у випадках невмотивованої відмови Уповноваженим визнати факт порушення прав і свобод людини і громадянина та належним чином довести його існування в акті реагування.

Висновки

Чи варто відмовлятись від традиційного підходу до впровадження в органах державної влади та місцевого самоврядування систем електронного народного голосування і надання державних послуг через інтернет? Ні в якому разі.

Але його доцільно доповнити альтернативним підходом, аби прискорити процес впровадження вказаних ІТ-систем, як на рівні зміни законодавства, так і на місцях безпосередньої технічної реалізації.

Єдиною проблемою в реалізації альтернативного підходу може стати те, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є державною посадовою особою і, у певному сенсі, відстоює інтереси держави як системи.

Проте, хто є хто, і чи дійсно відстоює права і свобода людини і громадянина, як про це декларує з политичних трибун, ми з’ясуємо лише шляхом практичних дій – захистом наших прав і свобод.