Це був бій на удачу. Знання і заслуги, досвід і майстерність в ньому не мали жодного значення.

Натовп з самого початку був байдужий до минулого суперників: професіонала, який не програв жодної битви, і новачка, який виграв однин та єдиний бій у своєму житті – бій зі своїм учителем. Вони обидва були рівні в перемогах, і глядачі присмокталися до бутлі невизначеності – майбутнього суперників, жадібно вслуховуючись у ще невимовлене і вдивляючись у ще не зроблене.

Розуміння прийшло в мить одного удару. Одночасний дзвін одразу двох мечів, резонуючий у безсмертне «О-о-м-м», відкрив до того приховане. З-за спини ворога визирнула богиня удачі, і йому стало сумно. Вона сьогодні на чужому боці, надихає чуже серце.

Його воля здригнулася, а у свідомості блиснуло:

– Якщо я програю ... – рука зрадницьки ослабла і сповільнила хід. – Я виживу за будь-яку ціну!

Він знову повернув твердість і швидкість руці.

– І якщо стерплю приниження більше, ніж дозволю з власної волі, як неминучу плату за поразку, я повернуся за будь-яку ціну і покараю кривдника ...

Удар. Удар! Ще удар !!!

Його дух здійнявся, гнаний помстою за не здійснене майбутнє. І він побачив невидиме в невидимому. Він зрозумів, що противник не бачить удачі, що вона дивиться через спину ворога в обличчя саме йому.

І тут все скінчилося. Ворог спіткнувся, плутаючись ногами в тріпотливому прапором перемоги одязі богині. Падаючи, він несподівано для себе випустив з долоні свою долю. Зіткнувшись в прощальному поцілунку з вчасно підставленим побратимом, ворожий меч, крикнувши пугачем, випурхнув у відхлинувший натовп-степ.

Все скінчено? Оплески! Завіса!

***

Але ні, натовп застиг в очікуванні другого акту.

Нагорода переможцю лише пауза. Антракт. Кілька хвилин на осмислення того, що сталося і набуття учасниками дійства нових начал і точок опори на сцені.

Натовп переминається з ніг на ногу в нетерпінні і брязкає металом, новим передчуттям, остаточною розв'язкою п'єси великого драмаурга.

Це його оплески? Що ж продовжимо. Завіса!

***

Вперши вістря меча у горло ворога, він брилою навис над переможеним, і завмер. Піщинка стримувала брилу від народження лавини, що хоронить безтурботного мандрівника життя. Якби не було її, вся тисяча каменів пішла би клином донизу, перетинаючи криваву річку, змітаючи на шляху життя, програне тільки що богами.

– Убий! – скомандував ворог.

– Уби-и-и-й-й-й !!! – гримнув луною живий степ.

Він повільно крізь пращур повік окинув поглядом набуваючий впевненості натовп. Даруюча лаври лідера маса вимагала його беззастережного підпорядкування і виконання волі нікому непідвласного соціуму. Але хіба нікому?

– Убий, – тихо повторив він, спопеляючи ворога іронічністю голосу і виразу обличчя. – Ти боїшся життя? І віриш в зцілення смертю?

Він зробив кілька кроків назад і повернувся до ворога спиною.

– Не я дав тобі життя, не мені його в тебе відбирати. – Звернувся він до ворога, навіть не удостоюючи його поглядом. – Ти сам прийшов в цей світ. Сам з нього і підеш. І якщо ти вибрав піти назавжди, я і ніхто тут інший тебе не зупинить у твоєму виборі. Ти підеш вільним.

І знову пауза. Дзвінка тиша хлинула в степ, і зміна декорацій в умах колихнула серця присутніх. Ніхто й не помітив, як він пустив стрілу в серце чинившого йому спротив світу. Не скоро ця рана затягнеться у людському серці. Потрібні будуть століття, аби її вкрило мулом забутих символів і складних смислів. Потрібна смерть мільйонів, щоб вона загрубіла, і людина знову отримала дар вбити раба.

– Але якщо ти вибрав залишитися, ти залишаєшся в світі, народженому і утворюваному згідно з моєю волею. Беручи його, ти приймаєш начальство моїх ідей – моє начальство. Чи вистачить тобі сил перемогти себе, свої цінності, мрії і прихильності – свій всесвіт?

– Поверни мені меч. – Почув він за спиною голос ворога. – Я не хочу стати рабом лише тому, що не зміг піти.

– Ти вільний піти і без меча.

Почувся шерех одягу. Кроки, що наближаються. Поштовх плеча в плече. Поворот у три чверті, косий погляд і крива посмішка.

Ворог йшов. У стіну роззяв-бовванів. У ланцюг очей, втупилися в землю, всім тілом кричачи: «Я повернусь!»

Замислений в собі степ розступився і зімкнувся, поглинувши мерця, гойдаючись слідом його падіння вістрями копій і шоломів, хлюпотячи залізом лат і щитів.

Прапор перемоги ляснув його по щоці. Він побачив удачу, що стоїть поруч. Її погляд. Очі. Секунда. Друга. І серце в грудях висадило в повітря буревієм. Він крикнув у степ:

– Віднині ми б’ємося не з людьми, а з їх зброєю! Людина без зброї – бог, що проникає у самісіньке наше серце, викликає ненависть і співчуття, переконує і дарує віру, пояснювє і дарує знання. Зброя не змінює думки і не підкорює душу. Вона лише волає до тваринного. Наш ворог – зброя, якою б вона не була. Ворог повинен бути переможений і навернений у покірного раба навічно.

І розверзлася прірва знання в степу. І побачили всі, що старий світ приречений і війна неминуча. Що відкривший безодню буде битися, готовий сам піти назавжди заради життя тих, хто підняв зброю на людину. Що люди, міста, народи і континенти – всі вони або увійдуть в його світ, або підуть назавжди. І що не здригнеться серце його про народи і континенти, які пов'язують своє життя зі зброєю і йдуть геть, перетинаючи, розрізаючи ритуальним ножем горло собі і своїм немовлятам.

Здивований степ відірвався від глибин своєї безодні і підняв очі. Спрямований у центр нового світу, в саме його джерело, погляд відкривався, наповнюючись волею до дії. Безодня спраглих буття очей дивилася на нього, а він кричав і кричав, покладаючи буття, відокремлюючи світло від темряви, тверде від порожнього, людину від тварини, життя від рабства і свободу від смерті.

Обриваючи на півслові, степ колихнулася. Мить, і він виплеснув на свій берег давно пішовшого і забутого всіма ворога. В руках він тримав свій меч. Свій меч.

Дивлячись спідлоба, він рушив рівним повільним кроком до творця нового світу, раз у раз, кидаючи погляд на натовп-глину. Зупинившись на відстані витягнутого меча, він підняв обличчя і також крикнув в степ:

– Я повернувся, аби убити ворога! – його голос тріснув на слові «ворог». Лише зблизька стало ясно, що, опустивши обличчя, він ховав розтерті у бруд сльози. – Світ стане таким, як того хочу я! Всим своїм серцем!

Його очі блиснули, брови трохи зсунулися вгору. Немов повержений стоїть навпроти, горем, неминучістю він каменем впав на коліна, брязкаючи обладунками і тріском щебеню, вибухаючи піднятим ним пилом, ніби виплеснувся на землю. Приставив до свого, здавленому невимовним плачем горлу меч, і завмер, збираючись здійснити незворотнє.

Степ колихнувся, рикнув і підкорився задуму нового автора світу. Лезо рушило поперек шиї, символізуючи неминучість. І ворог помер. На очах тисячебрового, закутого в лати моря долі, не проливши й краплі крові, ворог помер. Він спалив свій труп, розвіюючи над степом попіл поразки, з попелом своїх ілюзій, кидаючи свинцеву брилу вигорілого дотла духу в осушуючий сльози вітер часу.

– Я залишаюся, – видихнув він і кинув меч до стоп імператора, і, немов радіючи, крикнув. – Я залишаюся в твоєму світі вільний!

Натовп ухнув, ожив, загув. Захлюпало, заблищало металом людське море, перекочуючись у дедалі чіткіших хвилі тріумфу.

Він помер переможеним ворогом. І він воскрес спасителем. Не потрібно меча, щоби вбити. Не потрібно сили, щоб підкорити. І, ставлячи питання, він знав, яку почує відповідь. І серце його наповнювалося радістю знання – відповідь зробить його причетним творення світу.

– Велика удача побачити невидиме і почути не чутне. Ти бачиш нас безсмертними богами, здатними творити світ, проникаючими в серця людей, до поділу душі і тіла. – Він підвівся з колін. – Але якщо ми – боги, то хто ти такий, щоб вести нас за собою? І хто ми, щоб йти за тобою?

Побачивши, що колишні суперники продовжують сутичку без тіл, степ замовк, вдивляючись в ледве видиме і вслухаючись в ледве чутне. Прийнявши це як знак, імператор крикнув у степ:

– Хто я? – Він окинув обрій поглядом. – Я лише перший в порядку творіння! Перший співавтор того, що ми творимо та успадковуємо разом! Перший, хто запропонував творіння нового світу! Не творіння буття для себе, але себе для творіння буття. Бо буття без мене ніщо.

Він підняв кинутий до його ніг меч і віддав вставшому з колін.

– Ніхто не йде за мною! Але кожен йде в світ, якому я простягнув свою руку першим. Всякий, що повторив мене, – співавтор нового світу, його творець і спадкоємець від початку його творіння ..