Serse Boundary
Serse Boundary
Serse Boundary
Serse Boundary
Literature / Prose / Sunset
Захід
July 2007
en pl ru ua
Захід

Із серії «Спокуси Імператора» (міфологія постсоліпсізма)

Чому захід знову червоний? Уже третій день поспіль я бачу червоний захід, немовби кимсь настирливо подається знак, що вводить у гіпнотичну несамовитість.

Дивлюся, зсередини розкриваючи серцем зачинену мушлю світу, пролізаючи в щілину між небом і землею. І ось знову відкривається у зловісному прищурі киплячого свинцю хмар криваво-червоне око бога. Його погляд, обагряючи світ, стискає моє серце в жаху передчуття завтрашнього дня. І знову на пожовклому від часу, колись бірюзовому і свіжому білку його ока на мене вирячилася каламутна зелень його зіниці, облямованого золотом бентежного у передсмертній агонії другого повіка. Чого ж він хоче?

Хіба не повинен світ чинити опір його передсмертному прокляття, що тягне все у безодню первісної безпорадності? Хіба не повинна священна зелень відторгнути це липнуче і брудняче кров'ю передсмертних мук багряне клеймо, перетворюючи його в родючу умбру? Хіба не так відбувається, коли художник обагряє акварельну зелень свого ще не висохлого пейзажу? Чому світ втрачає волю до опору? Хіба він хоче цього?

Я дивлюся, і розумію: я – не хочу. Дивлюся, і відчуваю, як жах сочиться з втиснувшогося всередину серця, розтікаючись артеріями по всьому тілу мертвущим плоть холодом. Все моє єство у шаленому страху противиться прокляттю вмираючого, рветься з полону зловісного неминучого. Але, як тільки прокляття виривається назовні, жалить спопелючим докором тих, хто залишвся в живих, я безсило падаю в його чіпкі обійми, втрачаючи всіляку надію на звільнення, втрачаючи волю, і вже не можу йому протистояти. Я дивлюся проклинаючому у вічі і ховаю себе живцем.

І ось, свинцеві повіки змикаються, укутуючи в киплячому казані хмар знак неминучого майбутнього, і піднімається тьма, підмиває крихкий берег життя, секунда за секундою змиваючи сліди кровної образи, позбавляючи світ останньої надії на покаяння і порятунок. Світ тьмяніє, мерхне, ціпеніє перед кошмаром повстаючої невідомості, провалюючись в безодню ним же створеної безпорадності. А я стою і дивлюся, бачачи за непрозорими повіками хмар, десь всередині себе, каламутно-зелену зіницю помираючого бога. Дивлюся і не можу вирватися, навіть зітхнути, зачарований пророцтвом, що мені відкрилось. Хіба цього я хочу?

Світ мерхне, і підступає до обличчя непробивна темрява, немов небіжчикові накриває мої очі, живцем ховаючи мене в своїй очищуючій простір урочистій чорноті. Я вдивляюся в розчинюючу світ порожнечу, марно силкуючись побачити з іншого боку ніколи небачене мною потойбічне – невідомість, – і крижаний жах душі змінюється в мені відчаєм, що рветься до горла, пробуджуючи до життя розчавлену прокляттям волю.

Я знаю, чого я хочу. Хочу неможливого. І я зроблю це, чого б воно мені не коштувало.

Я роблю крок, і включаю світло ...

Я переміг!