З огляду на вищезазначене, ми спробуємо дослідити означену нами проблему і винайти її рішення. Тому метою нашого дослідження буде пошук такої концепції виникнення й існування буття, яка б не містила в собі провокуючих насилля складових.

Об'єктом нашого дослідження буде наявність насиллягенеруючих складових в сучасній онтології. У зв'язку з чим першим предметом нашого дослідження буде концепція насилля, її складові і послідовність розгортання в процесі практичної реалізації, а другим – сучасні філософські уявлення про буття. При цьому ми будемо акцентувати нашу увагу не на структурі і послідовності становлення елементів у досліджуваній нами концепції буття, а лише на факті присутності в ній насиллягенеруючих складових.

Для досягнення мети нашого дослідження ми скористаємося методом аналізу. Зокрема, нами буде проведено аналіз літературних джерел щодо визначення поняття насилля, його складових елементів і послідовності практичної реалізації з подальшим узагальненням отриманих фактів і формування концепції насилля шляхом індукції.

На другому етапі нашого дослідження ми проведемо аналіз літературних джерел щодо виявлення структурних елементів існуючих філософських уявлень про буття, після чого, досліджуючи факт присутності в сучасній онтології насиллягенеруючих складових, порівняємо проаналізовані нами концепції буття із сформульованою нами концепцією насилля.

На третьому етапі нашого дослідження на основі сформульованої нами концепції насилля нами будуть запропоновані і розглянуті заходи щодо виключення з сучасної онтології насиллягенеруючих складових. Зокрема, буде розглянуто наслідки застосування запропонованих заходів у зміні характеру людської пізнавально-практичної діяльності, вирішенні питання несуперечливості та керованості буття людиною.

Приступаючи безпосередньо до нашого дослідження, почнемо його з аналізу поняття «насилля». Згідно сучасному визначенню досліджуваного нами поняття, насилля – це певна форма впливу на суб'єкта із застосуванням сили, що змушує його діяти або не діяти певним чином всупереч своїй волі; форма подолання опору суб'єкта; розбудова будь-чого на засадах застосованої сили, тобто на силі [1, с. 579]. Як видно з визначення поняття, насилля полягає у тому, що суб'єкт насилля шляхом застосуванням сили примушує іншого суб'єкта, як об'єкта насилля, робити те, що суперечить його волі.

Вплив суб'єкта на об'єкт, як складова взаємодії між ними, зв'язує суб'єкт і об'єкт насилля в одне ціле – систему відносин [9, с. 66, 415]. Сам по собі вплив не є примусом [1, с. 160], а тому така система відносин не є насильницькою. Це підтверджується тим фактом, що одна й та ж сама дія суб'єкта щодо об'єкта, в одному випадку має характер примусу [1, с. 940], і об'єкт дії підкоряється або не підкоряється їй як прояву насилля, в іншому – має характер співпраці, задовольняючи потреби об'єкта впливу, як однієї зі сторін міжсуб'єктних відносин. На відміну від решти систем, систему відносин, в якій вплив має характер примусу, ми будемо називати насильницькою. Саме процесу набуття системою насильницького характеру ми приділимо подальшу нашу увагу у дослідженні складових елементів насилля, послідовності і наслідків його розгортання в процесі практичної реалізації.

Згідно з визначенням поняття «насилля», дія впливу суб'єкта на об'єкт набуває насильницького характеру, тобто ознаки примусу, через відношення еквівалентності між поняттями «змушення» і «сила». І дійсно, вплив суб'єкта набуває ознаки примусу об'єкта до чого-небудь, якщо вплив здійснюється із застосуванням сили. І навпаки, якщо вплив суб'єкта на об'єкт набуває силового характеру, то такий вплив набуває ознаки примусу, тобто насильницького характеру.

Між іншим, поняття «сила» визначається як можливість суб'єкта активно діяти, здатність його до прояву діяльності або стану, яка відрізняється певним ступенем напруження і прагнення [1, с. 1120]. Таке визначення сили вказує на активність суб'єкта впливу при застосуванні ним сили, на прагнення суб'єкта вплинути на об'єкт впливу. Як видно застосування сили виявляється не можливим без наполягання суб'єкта щодо предмета його впливу, прийняттю якого має підкоритися об'єкт впливу. У зв'язку з цим вплив суб'єкта на об'єкт набуває силового характеру, якщо суб'єкт наполягає на предметі такого впливу. І навпаки, якщо вплив суб'єкта на об'єкт набуває силового характеру, то суб'єкт прикладає зусилля для реалізації цього впливу. Таким чином, ми можемо зробити висновок, що поняття «сила» і «наполягання» також пов'язані відношенням еквівалентності.

Зрозуміло, що наполягання суб'єкта щодо предмета впливу необхідно передбачає протидію його прагненню і активній діяльності з боку об'єкта впливу. Тому поняття «наполягання» пов'язане з поняттям «суперечність», яке за визначенням представляє собою систему відносин, елементи якої протистоять один одному як протилежності, що протидіють одна одній – виключають одна одну з об'єднуючого їх цілого [1, с. 575]. Цей зв'язок також є відношенням еквівалентності, оскільки вплив суб'єкта набуває характеру наполягання, якщо відношення суб'єкта і об'єкта щодо предмета впливу набувають характеру суперечності. І навпаки, відношення набувають характеру суперечності щодо предмета впливу суб'єкта на об'єкт, якщо вплив суб'єкта набуває характеру наполягання.

Умовою виникнення суперечності між якісно не зіставлюваними елементами системи і протиставлення їх один одному є зіставлення їх в узагальнені, об'єднуючому цілому [6, с. 500-504; 7, с. 160; 8, с. 440]. Таким узагальненням не зіставлюваних елементів системи є їх буття в межах системи, тому саме їх буття в системі є необхідною умовою їх протиставлення одне одному [6, с. 420-421; 7, с. 137; 8, с. 387, 391]. Зрозуміло, що зіставлення самого лише буття елементів не є протиставленням ні буття елементів, ні самих елементів. Протиставлення виникає у зіставленні «буття» і «не буття», коли буття одного елементу зіставляється з небуттям іншого елементу системи як заперечення одне одного. І дійсно, визначення протиставлення протилежного полягає у несхожості зіставлюваного, у порівнянні цілком несхожого, відмінного [6, с. 500-502]. Із зазначеного ми можемо зробити висновок, що протилежність того, що протиставиться, зводиться до відношення елементів однієї системи один до одного як до неіснуючого.

Саме таке онтологічне відношення протилежностей одна до одної пов'язує поняття «суперечність», що передбачає виключення елементами одне одного з об'єднуючої їх системи відносин [6, с. 504; 8, с. 440, 441], з поняттям «заперечення», яке за визначенням передбачає відкинення елементами системи існування одне одного і заміщення небуття своїх протилежностей власним буттям [8, с. 440]. Із зазначеного ми можемо зробити висновок, що поняття «суперечність» і «заперечення» зв'язані відношенням еквівалентності, оскільки очевидно, що елементи системи набувають характеру заперечення існування одне одного, якщо вони набувають характеру протиставлення одне одному і виключення одне одного з об'єднуючої їх системи. І навпаки, елементи системи набувають характеру протиставлення одне одному і виключення одне одного з системи, якщо вони набувають характеру заперечення існування одне одного в об'єднуючій їх системі.

У зв'язку з тим, що вплив суб'єкта на об'єкт впливу не припиняється з набуттям впливом примусового характеру, нам слід взяти до уваги той факт, що вплив суб'єкта на об'єкт відкидає існування не самого об'єкта впливу, а лише того, що безпосередньо протистоїть впливу суб'єкта відносно предмету його впливу. За визначенням [1, с. 579] і згідно проведеному нами вище аналізу насилля, як вплив із застосуванням сили, можливе лише за умови протидії суб'єкту з боку об'єкта такого впливу [1, с. 992]. Звідси ми можемо зробити висновок про дії об'єкта впливу як суб'єкта протидії, що активно чинить опір спрямованому на нього впливові. При цьому факт протидії впливу не залежить від того, чим є об'єкт впливу за визначенням: самостійним суб'єктом протидії чи об'єктом впливу іншого суб'єкта, воля якого щодо предмету впливу суперечить волі першого суб'єкта впливу. В обох цих випадках ми будемо вести мову про волю об'єкта впливу. Проте використання нами поняття «об'єкт» у цьому випадку буде лише формальним, необхідне для означення суб'єкта протидії як сприймаючого спрямовану на нього дію суб'єкта насилля.

Виходячи з вищезазначеного, ми можемо стверджувати, що вплив суб'єкта на об'єкт відкидає існування лише волі об'єкта щодо предмета такого впливу, яка обумовлює протидію об'єкта впливові суб'єкта насилля. Тому далі в нашому дослідженні під суперечністю між суб'єктом і об'єктом, їх протиставленням і запереченням одне одного, зв'язаних відношенням впливу в одну систему, ми будемо розуміти суперечність, протиставлення і заперечення волі об'єкта волею суб'єкта щодо предмета такого впливу.

З вищенаведеного нам вже відомо, що заперечення волі об'єкта щодо предмету здійснюваного на нього впливу полягає у відкиданні існування волі об'єкта щодо означеного предмету впливу і заміщенні знищеного у такий спосіб буття волі об'єкта новим буттям, а саме волею суб'єкта впливу. Таким чином, воля суб'єкта впливу, заперечуючи волю об'єкта, охоплює весь предмет впливу і в його межах є абсолютною.

За визначенням поняття «абсолютне», якщо його застосувати до поняття волі суб'єкта, має характеризувати останню як безумовну, необмежену, вічну, всезагальну [9, с. 7]. Досліджуючи кожну із згаданих ознак абсолютності, ми можемо зробити висновок про існування відношення еквівалентності між поняттями «заперечення» і «абсолютне» в межах відношення волі суб'єкта і об'єкта впливу.

І дійсно, воля суб'єкта впливу набуває щодо предмета впливу ознаки всезагальності, якщо воля суб'єкта, заперечуючи волю об'єкта, охоплює весь предмет впливу. І навпаки, воля суб'єкта впливу охоплює весь предмет впливу, якщо вона набуває щодо предмета впливу ознаки всезагальності.

Очевидно, що заперечуючи волю об'єкта, суб'єкт впливу відкидає разом з волею також і спротив об'єкта, як обмеження і умову впливу суб'єкта на об'єкт щодо предмета впливу. Звідси виходить, що якщо воля суб'єкта набуває характеру заперечення волі об'єкта, то вона щодо предмету впливу стає ніяк не обумовленою об'єктом і тому безумовною. І навпаки, воля суб'єкта набуває характеру заперечення, якщо вона щодо предмету впливу стає безумовною. Аналогічне відношення еквівалентності виявляється також між запереченням волі об'єкта і необмеженістю волі суб'єкта щодо предмета впливу суб'єкта на об'єкт.

Також очевидно, що безумовна і всезагальна воля суб'єкта в межах предмета впливу виключає її зміну волею об'єкта. Звідси випливає сталість волі суб'єкта, її нерозривне і незмінне існування в межах предмета впливу. Розглядаючи сталість волі суб'єкта в контексті постійного підтвердження її буття у теперішньому часі, ми можемо стверджувати, що воля суб'єкта щодо предмета впливу носить вічний – необмежений теперішнім часом – характер. Зрозуміло, що «вічність» волі суб'єкта, обмежена предметом впливу останнього, є відносною. Проте це не усуває «вічності» волі суб'єкта щодо предмету впливу, оскільки воля суб'єкта та її відносна, обмежена предметом впливу вічність зв'язані відношенням еквівалентності. Це видно з того, що воля суб'єкта набуває характеру заперечення волі об'єкта, якщо вона нерозривно і незмінно існує відносно та в межах предмета впливу. І навпаки, воля суб'єкта нерозривно і незмінно існує відносно та в межах предмета впливу, якщо вона набуває характеру заперечення існування волі об'єкта.

Як нам вже відомо, абсолютизовані воля і вплив суб'єкта на об'єкт виключає існування волі останнього щодо предмета впливу. Тому абсолютизовані і воля, і вплив суб'єкта щодо предмета впливу є незалежними від волі об'єкта впливу і по відношенню до нього є об'єктивними [9, с. 314]. При цьому ми не будемо враховувати протидію об'єкта абсолютизованому впливові суб'єкта і розглядати його як вплив об'єкта на предмет впливу і через нього на вплив і волю суб'єкта впливу. Це обумовлено тим, що абсолютизована воля суб'єкта відкидає разом з існуванням волі також існування і протидії самого об'єкта впливу суб'єкта.

Як видно з наведеного, воля і вплив суб'єкта щодо предмета впливу набувають ознаки незалежності від волі об'єкта впливу, якщо воля суб'єкта щодо предмета впливу набуває абсолютного характеру. Між іншим, істинною є і зворотна імплікація, а саме: якщо воля і вплив суб'єкта щодо предмета впливу набувають ознаки незалежності від волі об'єкта впливу, то воля суб'єкта щодо предмета впливу набуває абсолютного характеру. Таким чином, ми можемо зробити висновок, що поняття «абсолютне» і «об'єктивне» також зв'язані відношенням еквівалентності.

За визначенням, об'єктивним є те, що існує поза суб'єктом, не залежно від свідомості суб'єкта, як зовнішнє по відношенню до нього. У нашому випадку таким суб'єктом є об'єкт насилля, як суб'єкт протидії зовнішньому впливові щодо предмета його інтересів, хоча існування цієї протидії і відкидається джерелом впливу, тобто суб'єктом насилля.

Зрозуміло, що зовнішній вплив на суб'єкта протидії не може залежати від його волі тоді і тільки тоді, коли означена протидія впливові, а з нею і воля, що її обумовлює, є нікчемними. За визначенням нікчемна воля і обумовлена нею протидія суб'єкта по відношенню до зовнішнього впливу не має значення [1, с. 376, 377, 623, 1366], оскільки воно зводиться зовнішнім впливом у ніщо, а саме – відсутність у цього значення буття.

Очевидним є те, що протидія зовнішньому впливові набуває ознаки нікчемності, якщо протидія, яким би не було її значення, є набагато меншою за зовнішній вплив або вона спрямована не на той зовнішній вплив, якому має протидіяти. Перше відбувається за умови безмежності зовнішнього впливу. Якщо значення зовнішнього впливу набуває ознаки нескінченного, будь-яка протидія йому та її значення стають незрівнянно малими, тобто нікчемними. Проте, вірною є і зворотна імплікація: якщо протидія та її значення щодо зовнішнього впливу стають незрівнянно малими, тобто нікчемними, то значення зовнішнього впливу щодо протидії набуває ознаки нескінченного.

Друге, тобто спрямування протидії не на той зовнішній вплив, якому вона має протидіяти, відбувається за умови невизначеності зовнішнього впливу. Якщо зовнішній вплив за напрямом, формою і змістом набуває ознаки невичерпності, будь-яка протидія у певному напрямку, формі і змістові стає хибною, тобто такою, що втрачає своє значення і стає нікчемною. І навпаки, якщо протидія у певному напрямку, формі і змістові набуває ознаки хибності, то зовнішній вплив за формою і змістом набуває ознаки невичерпності.

Таким чином, ми можемо зробити висновок про існування між поняттями «об'єктивне» і «нескінченне» відношення еквівалентності. За визначенням поняття «нескінченність», застосоване до поняття зовнішнього впливу, має характеризувати його як безмежного, невичерпного, неохватного [9, с. 41, 42]. Повертаючись до поняття насильницької системи і розглядаючи зовнішній вплив на суб'єкта протидії як вплив суб'єкта насилля на об'єкт насилля і взаємовідношення їх волі, вказаного нескінченного характеру набувають воля і обумовлений нею вплив суб'єкта насилля на об'єкт насилля. Воля об'єкта насилля і обумовлена нею протидія впливові суб'єкта насилля у цьому випадку набуває нікчемного характеру.

Через зведення значення волі об'єкта впливу у ніщо як нікчемність, тобто до небуття, поняття «нескінченне» повертає наше дослідження від поняття об'єктивного назад до понять протиставлення протилежностей і суперечності між ними. У зв'язку з чим коло наших міркувань замикається, і ми можемо зробити висновок, що концепція насилля, яку ми дослідили, вичерпується наступним переліком складових елементів у наведеному порядку: 1) змушення, 2) сила, 3) наполягання, 4) суперечне, 5) протиставлення, 6) заперечення, 7) абсолютне, 8) об'єктивне, 9) нескінченне.

Як видно, в нас вибудовується послідовність відношень еквівалентності між поняттями: «змушення» ↔ «сила», «сила» ↔ «наполягання», «наполягання» ↔ «суперечність», «суперечність» ↔ «протиставлення», «протиставлення» ↔ «заперечення», «заперечення» ↔ «абсолютне», «абсолютне» ↔ «об'єктивне», «об'єктивне» ↔ «нескінченне». Оскільки всяке відношення еквівалентності є транзитивним, то ми можемо стверджувати про рівнозначне відношення еквівалентності між поняттям «змушення» і кожним іншим поняттям наведеної послідовності. У зв'язку з чим, наприклад, істинним є твердження, що вплив суб'єкта на об'єкт набуває примусового, тобто насильницького характеру, тоді і тільки тоді, коли воля і обумовлений нею вплив суб'єкта щодо предмета впливу набувають ознаки нескінченності.

З наведеного граничного відношення еквівалентності «змушення» ↔ «нескінченне» випливає, що на практиці насилля здійснюється шляхом зворотного – від поняття «нескінченне» до поняття «змушення» – послідовного застосування до впливу суб'єкта на об'єкт понять, утворюючих концепцію насилля. Інакше кажучи, шляхом наближення впливу суб'єкта до набуття ним ознаки змушення, тобто насильницького характеру. Наведена зворотна послідовність практичного застосування понять, з яких складається концепція насилля, має не тільки філософський, але і психологічно-правовий сенс, оскільки розкриває генезис злочину – посягання однієї людини на свободу волі і права іншої людини.

Дослідивши концепції буття відомі історії філософії, ми виявили, що у світовій філософії аж до теперішнього часу буття визначається в сенсі об'єктивної реальності [5, с. 257; 6, с. 420; 7, с. 140; 8, с. 387-388], яка протиставляється суб'єктові пізнавально-предметної діяльності у діалектичній єдності: «людина – буття» [2, с. 140], «Я – не-Я» [2, с. 704], «Я – Ти» [2, с. 317], «Я – Інший» [2, с. 335], «свідомість – матерія» [8, с. 416, 421].

Ми виявили, що поняття «суперечність», «протиставлення», «протилежність» і «заперечення» складають не тільки основу, але й будову сучасної теорії розвитку всього сутнього – діалектики, як складової частини вчення про буття [7, с. 160-164]. Проте уявлення про суперечливість всього сутнього, нині сформульоване як діалектичний закон єдності і боротьби протилежностей, існувало ще до нашої ери. Взяти хоча б уявлення давньогрецьких філософів Анаксимандра, Геракліта і Платона [2, с. 31, 239].

Поняття «абсолютне» і «нескінченне» також широко використовувалися в минулому і використовуються в сучасній онтології. Наприклад, поняття «апейрон» у Анаксимандра, «космос» у Геракліта і «єдине» у Платона визначалися як щось безмежне і абсолютне, тобто всеохоплююче, вічне, неутворюванне і незнищенне [2, с. 31, 238; 4 с. 105-106]. Анаксимандрове розуміння апейрону як чогось матеріального, якісно невизначеного і безмежного трансформувалось у сучасне визначення поняття «матерія» як субстанції [8, с. 392, 394, 399], а Платонівське безмежне й абсолютне єдине знайшло своє відображення в ідеалістичних поняттях «Єдине», «Бог», «Я», «Абсолютна ідея» тощо [2, с. 10, 696, 1170, 1179].

У зв'язку з тим, що онтологічні уявлення останніх двох століть зазнали великого впливу з боку науково-технічного прогресу, вони набули чіткого матеріалістичного характеру [7, с. 19]. Прикладом цього є визначення, згідно якому матерія у широкому значенні – це субстанція, найглибша сутністю світу як визначеного буття [7, с. 139; 8, с. 392]. Поряд з матерією сучасна онтологія наділяє властивостями об'єктивності, вічності, незнищенності, кількісної і якісної нескінченності, всеохватності буття, або існування, також простір, час і рух [7, с. 392-409].

З чого ми можемо зробити висновок, що відомі філософії минулі і сучасні концепцій буття будувалися і будуються з використанням понять, що складають концепцію насилля, а саме понять: «суперечність», «протиставлення», «заперечення», «абсолютне», «об'єктивне», «нескінченне». З цього, на нашу думку, випливає суперечність, нестабільність і насильницький характер усієї людської пізнавально-практичної діяльності, а також їх принципова неусувність.

У зв'язку з вищевикладеним ми пропонуємо виключити з сучасної онтології насиллягенеруючі складові. Запропоноване переосмислення буття має принципово вирішити проблему насилля. Зокрема, проблему некерованості світу, руйнування систем, ідеологічного протистояння тощо.

Як альтернативу сучасному філософському уявленню про буття, ми пропонуємо використати трьохелементну концепцію буття «суб'єкт – буття – інший суб'єкт», згідно якій «буття – це межа самовизначення не менше ніж двох субстанціональних рівних суб'єктів, спільно встановлена їх волею» [3, с. 161]. Застосування вказаної онтологічної концепції має вирішити питання заміни сучасної діалектики іншою теорією розвитку матеріальних та ідеальних об'єктів, яка б не використовувала насиллягенеруючі складові.

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел]. – К.; Ірпінь: ВТ «Перун», 2004 – 1440 с.

2. История философии: Энциклопедия / [Составит. и гл. научн. ред. А.А.Грицанов]. – Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом. 2002. – 1376 с. – (Мир энциклопедий).

3. Наука 2009: зб. праць за матеріалами звітної наук.-практ. конф., 28-29 квіт. 2009 р. / М-во освіти і науки України / наук. ред. О.М.Холод. – Кривий Ріг: РВВ ПНЗ «ІДА», 2009. – 180 с.: іл., табл. – Текст: укр., рос., англ. – Бібліогр. в кінці ст.

4. Платон и его эпоха. Под ред. Ф.Х. Кессиди. – М.: Наука, 1979.

5. Подольська Є.А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігія. Навч. посіб. Вид. друге, перероб. та доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 624 с.

6. Подольська Є.А. Філософія. Підручник – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с.

7. Філософія: Навч. Посіб. / Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – 6-те вид. випр. і доп. – К.: Вікар, 2006. – 455 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

8. Філософія: підручник / за ред. О.П.Сидоренка. – К.: Знання, 2008. – 891 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

9. Философский энциклопедический словарь / [ред. состав.: Е.Ф.Губский, Г.В.Кораблева, В.А.Лутченко]. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 576 с.